Після Трансфагараш нам потрібно було до кінця дня дістатися в Чернівці, де планували ночівлю – https://goo.gl/maps/7TC7sfmJKWU2

 
Маршрут проклали через відоме в Румунії місто Сігішоара – тут родився відомий на весь світ Влад Дракула. Ми ж розглядали це місто просто як пункт короткого перепочинку в дорозі.
 
Але по дорозі до міста (тривалість близько 100 км) сталася подія, враження від якої в деякій мірі заставили нас на деякий час забути про красу Трансфагараш. Просто проїжджаючи через чергове румунське село ми помітили кілька військових американьских! хамерів (Humvee). І так сталося, що ми їхали прямо за ними – ну нам просто було в одному напрямку, “по дорозі” так сказать. Ну спочатку виникла думка, що десь поруч військова база. Та коли ми проїхали це село і виїхали в поле, то просто були в легкому шоці. По обидва боки від дороги, прямо на пагорбах полів, була величезна кількість військової техніки (танки, бронетехніка, будівельна техніка) та величезні палатки (баракі) для солдат. Нам на зустріч постійно рухались каравани хамерів з американськими розпізнавальними знаками, а вздовж доріг просто “прогулювались” невеликими групами військові США та Румунії в повній екіпіровці та на кожному повороті стояли поліцейські патрулі. Це була на стільки захоплива картина, що ми на хвилин 10 ніби перенеслися на зйомки якогось армійського блокбастеру – реально до цього ми такі картинки бачили лише в кіно. А тут вся ця картина на відстані витягнутої руки. Фотографувати ми не ризикнули, але потім згадали, що відеореєстратор таки залишив спогади. Пізніше прочитав, що проходять надзвичайно маштабні військові навчання НАТО на території Румунії (загальна чисельність 25 тис! чоловік). Ось так неочікувано ми отримали ще одну порцію ендорфінів по дорозі додому.        
 
До міста Сігішоара ми приїхали звичайно в піднесеному настрої. Місто насправді виявилося дуже мальовничим і в ньому можна спокійно бродити цілий день по старовинним вулицям. Ми прогулялися всього хвилин 30 і далі в путь.
  
Якщо чесно, то маршрут від Сігішоари до Чернівців мені показав навігатор Navitel, при чому 3 різних на вибір :). Обрав найкоротший, і я навіть не уявляв що мене очікує коли вибрав маршрут, який показаний на початку. Часу розглядати і роздумувати попросту не було. Тому вирушили в путь по вибраному шляху. 
 
Як виявилося пізніше, дорога пролягала через два чималих гірських перевали і навігатор відстань в 360 км обозначив як 6,5 годин шляху!!
Тут потрібно враховувати два фактори
1. Обмеження швидкості по населеним пунктам 50 км/год. Румунія на більшості території – це одне суцільне село, тобто закінчилось одне і через 1-2 км початок наступного + майже в кожному селі підводи з конями та періодично стада худоби. Просто треш, їхати нереально нудно та дуже довго
2. Дорога по горам вимагає максимальної концентрації за кермом + середня швидкість дуже мала, оскільки постійні серпантини не дають змоги їхати швидко. 
 
Проте є один лайфхак. Дочекатися коли тебе обжене місцевий автомобіль з великою-великою антеною (в Румунії багато водіїв їздять з раціями та передають один одному про пости поліції) та їхати вплотну за ним. Звичайно це порушення правил і я не рекомендую цього робити, особливо недосвідченим водіям! 
Нам такий метод дуже допоміг і відстань в 200км ми пролетіли на одному диханні. Нам допоміг синій бус, котрий на лафеті віз авто (без номерів, скоріш за все на продаж) в напрямку України. А ще, як виявилося, від дуже добре знав ці гори і за ним було набагато легше та швидше їхати по гірським серпантинам, я вже не кажу про рух по селам. Я його ласкаво назвав “братюня” 🙂
 
Переїхавши другий перевал за день ми сподівалися, що далі буде рівнинна дорога та їхати буде легше (фізично) та швидше. Але не так сталося, як бажалося. Коли перед нами замайоріли нові гірські хребти попереду, то ми навіть чуть засмутилися, бо до цього часу вже були дещо втомлені від важкої дороги. Та як тільки зрозуміли, що несподіванки на сьогодні продовжуються – відразу забули про втому і поринули в неймовірну казкову атмосферу. 
  Спочатку ми піднялися високо в гори, а потім заїхали в ущілля яке тягнулося під височенними скелями, що часом прямо нависали на дорогу. А враховуючи, що ми навіть не підозрювали про таку красу – для нас це стало ще однією несподіванкою за день. Дуже магічне та величне місце. Як дізналися після – це місце називається каньйон Біказ, котрий являється самим глибоким в Румунії. Тягнеться він вздовж невеликої однойменної річки і шириною буквально кілька десятків метрів, а от в висоту 300-500 м. Прямо понад річкою проходить і неймовірна дорога, якою власне проїхали і ми. Після цього їхати стало легше, оскільки дорога була більш рівнинною та швидкісний режим відповідно збільшився. 
До пункту пропуску Сірет ми дісталися вже після 23.00 і тут нас очікував вже не приємний “сюрприз”. За всю подорож ми пройшли більше десятка прикордонних переходів, але як виявилося найдовше нас тримали на вїзді в Україну, наші ж таки прикордонники та митники. Так сказати – “Раді вітати Вас вдома”. Пєчалька, що тут скажеш. 
Після того як вже заїхали в Україну, стався ще один “епізод”. На ночівлю вирішили залишитися в Чернівцях, до міста від кордону буквально пару десятків кілометрів. Майже весь цей відтинок пролягає через ліс по широкій та добре асфальтованій дорозі, але… 
Але: 
1. По дорозі не має дорожньої розмітки. Зовсім не має! Ніодної полосочки!!! 
2. Не має жодного ліхтаря який би хоч якось дав зрозуміти де дорога, де обочина, а де починається ліс!!! В результаті я таки “впіймав” разок обочину, і нас мало не знесло в дерева! Після цього став їхати реально повільно і дуже обережно.
Альо, автодор, Ви де? Щоб прямо така трешова дорога – я в житті ще не зустрічав. Це просто позорище (правда забув, що є ще Одеса-Рені) і пряма дорога для водіїв в… Ви зрозуміли про що я. Будьте дуже обережні, якщо там будете рухатися вночі. 
 
Переночували та на ранок “полетіли” в напрямку столиці. Що сказати по трасі Чернівці – Київ? Останній раз ми їздили нею 2 роки тому. В цьому році дорожнє покриття, як на мене, набагато краще. Зокрема в багатьох місцях позрізали валуни! та позалатували ями. Навіть місцями переклали асфальтове покриття повністю. Абсолютно нормальна українська дорога, на тверду 4 – майже всюди можна рухатися зі швидкістю 100+ км/год (звичайно де дозволяють ПДР:), а після Бердичева все взагалі суперово. 
Ще приємним бонусом став для нас ремонт окружної Житомира. Як так? – запитаєте Ви. Все просто. Коли їхали в обїзд через сам Житомир, наткнулися на заправку КЛО. А ми якраз хотіли перекусити та заправитися. І тут нас просто чудово накормили в ресторанчику “Борщ”, який є на більшості АЗС даної мережі заправок. Домашній борщик з ароматними пампушками, пельмені та вареники + пару крапель Chivas regal дали змогу за годину підсумувати нам події останніх днів, а також почати думати про нові подорожі 🙂  
 
І у нас на закінчення нашої не тривалої, але нереально насиченої подорожі виникла фраза:
“Позавчора снідали в Греції на березі Егейського моря,
 Вчора обідали в Румунії на Трансфагараш,
 Сьогодні вечеряємо в Житомирі”. 
Ось такі справи 🙂
 
Прекрасних Вам подорожей та неперевершених вражень від подій та місць, які ви тільки збираєтеся побачити.
 
p.s. Наступний допис
По традиції, в останньому дописі спробую в фактах та рекомендація залишити для Вас якомога більше практичної та корисної інформації.
        
 
 
 
x