День “лежня” у нас пройшов чудово, та все ж жага нових місць та вражень бере верх 🙂 І сьогодні вирішили відправитися по кільком цікавим місцям в досяжності дня від Кепаро. Вирішили рухатися з самого півдня Албанії на північ.

Першим пунктом котрий вирішили відвідати стало старовинне місто Бутрінт 

до якого нам їхати було орієнтовно півтори години і дорога пролетіла дуже швидко, бо як і завжди радувала нас своїми пейзажами.

Для того щоби потрапити в Національній парк з однойменною назвою з півдня потрібно подолати невелику паромну переправу, про що ми звичайно не знали 🙂 і це стало для нас цікавою несподіванкою. Правда потрібно зазначити, що ширина каналу через який курсує “паром” сягає метрів 50. І курсує він туди й назад постійно, без простоїв. Але облаштований він дуже по-спартанськи і є підозра, що в такому стані він працює не один десяток років.

Коштує паром 500 лек (4 євро) для легкових авто.

Нічого особливого, але пару фоточок все ж зробили 🙂

Вхід на територію парку Бутрінт платний і коштує в принципі 700 лек з однієї особи. Проте для груп від 12 чоловік він становить по 500 лек. І так співпало, що перед нами в черзі стояла пара дорослих та (як виявилося) заощадливих, як ти думаєш кого? 😉 – так, так саме українців!

Спочатку мужчина (на фото вище по центру) хотів домовитися просто з касиром на вході, щоб той впустив їх двох за 1000 лек. Коли почув однозначну відмову, то таки дочитався про груповий квиток і сказав –  “То навіщо ми будемо платити по 700, якщо можна дати по 500”. Він швиденько домовився з великою компанією поляків, котрі стояли за нами (схоже, що мужчина був з західної України, бо добре знав польську мову і розмовляв з характерним акцентом) ну і відповідно ми теж були не проти зекономити 400 лек. В результаті його безпосередності та кмітливості ми заплатили 1000 лек за двох (8 євро). Наш народ ніде не пропаде 🙂

Саме старовинне місто являється дуже приємним парком на території якого можна погуляти в тіні величезних евкаліптів, відвідати старовинні руїни міста та більш сучасну невелику фортецю. Це місце налічує багато сторіч історії і ним володіли в різні часи греки, римляни, візантійці та венеціанці. Якщо будеш в цьому регіоні Албанії – обов’язково відвідай. Чудова прогулянка в місці від якого віє історією тисячоліть.

Наступним ми запланували заїзд на відомий, але трохи віддалений від міста Ксаміль пляж Pema e Thate. На скільки ми зрозуміли, раніше він був закритий і в’їзд до нього через ворота котрі наразі відчинені і вільно дають доступ всім бажаючим. При цьому дістатися сюди можна тільки на машині (пішки досить далеко від міста) і дорога до пляжу ґрунтова, а скоріше кам’яниста.

До речі, в Албанії доступ абсолютно до всіх пляжів безкоштовний (ну ми принаймні не зустрічали закритих і платних). Правда якщо захочеш скористатися лежаками, навісами, зонами… тоді потрібно заплатити звичайно. Як на мене абсолютно адекватний підхід. Так от про пляж. Він має чудову інфраструктуру, класний вхід в море, при чому є частина практично піщана, а є кам’янисті входи. Також є кілька ресторанів. Нам дуже сподобалось місце, ми розташувалися в кінці пляжу де людей практично не було. А взагалі місце досить людне, але варто відійти подалі, то стає досить затишно. Однозначно варто відвідати, особливо якщо хочеться освіжитися в жаркий день після походу по старовинному місту, тим більше, що від Бутрінту їхати всього 9 км.   

На сьогодні ми запланували ще одну поїздку в місто котре один раз нас вже “врятувало” – Гірокастра. Минаючи місто Саранда ми поїхали як нам показували гугл мапс через місто Делвін по трасі SH78 , нас навіть не здивувала табличка Delvine (Old road). Ще навіть була думка “о прикольно, проїдемо по іншій дорозі” (просто до цього ми їхали в Кепаро дорогою паралельно цій). Ну-ну, прикольно було не довго, як тільки ми проїхали саме місто Делвін дорога просто “закінчилась” :(. От пам’ятаєш об’їзд в Львівській області? – так це було щось подібне, але вже по-албанськи, та ще й в горах, та ще й з постійними спусками, підйомами і крутими поворотами. Асфальт просто пропав і ми почали пробиратися по гірському серпантину, де в основному просто була кам’яниста гірська дорога. А мальовничі пейзажі у мене просто не було часу спостерігати, бо дивився тільки на дорогу, яка щоразу намагалася відірвати від авто якусь частину – то ями, то горби… 

Середня швидкість проходження траси була від сили 20 км/год, а часто доводилося просто зупинятися. І це було на відтинку дороги близько 15 км.

 Давненько ми не потрапляли в таку дупу 🙁

На цій забутій дорозі ми за годину їзди зустріли аж 2! місцевих авто на зустріч (ну і звичайно це були суворі Мерседеси – ми ж в Албанії) і нас обігнав такий же як і ми заблудший Форд з угорськими номерами, 100% його теж сюди повів навігатор. 

Якщо колись побачиш вивіску “стара дорога” в Албанії – тікай від неї негайно! Ніколи-ніколи не їдьте по цій дорозі. Збережете час, нерви і звичайно авто. Ось так з нами “пожартував” гугл. Це був перший серйозний промах офлайн карт від відомого сервісу.

Дякуючи такій веселій дорозі ми приїхали в місто Гірокастра вже близько 18-ї години. І тут нас очікували чергові “веселощі” від гугл мапс. Метою нашої поїздки було відвідати старовинний замок та побачити стару частину міста. Так от навігатор нас повів чітко до замку, але не з тієї сторони як варто під’їжджати, і не так як їздять всі “нормальні” туристи. Вже зовсім близько до цілі дорога стала спочатку дуже крутою, а потім стала дуже вузькою та асфальт змінила брущатка! Ну хто їздив в Києві, напевно знає вулицю Шовковичну, так от тут було разів в 3 вужча вулиця і підйом був дещо крутіший, а ще брущатка була дуже нерівною з горбами та ямами, плюс по сторонам відразу були стіни  жилих будівель, жесть одним словом.

В якийсь момент я просто вимкнув навігатор і запитав у місцевого хлопчини, як доїхати до входу в замок, бо ми вже були практично під стінами. Він якраз виїздив із двору на авто і сказав, що покаже нам дорогу. Ми просто їхали за ним і буквально за 5 хв він вивів нас до входу, за це ми йому були дуже вдячні. Сам же розвернувся і проїхав в іншу сторону. Це ще одне підтвердження доброзичливості простих  албанських людей.

Хоч було вже за шосту вечора, а вхід в замок був зазначений до 18.00 приємна жіночка на касі нас пустила і сказала, що з годину ми ще можемо спокійно погуляти. Це якраз був той випадок, котрий ми найбільше любимо: чудове історичне місце, з просто шаленими краєвидами і практично відсутні туристи. А зачасту ми залишалися просто на самоті в величезному просторі. Неймовірні відчуття. Особливо розуміючи, що в денні години тут просто космічна кількість людей, бо місто дуже відоме не лише в Албанії, але і далеко за межами країни.

Поблукавши старими коридорами та галявинами, зробивши чималу кількість фото ми вирішили прогулятися старим містом, яке до речі дуже добре збереглося ще з часів Османської імперії. І тут виникла невечка проблема – ми хвилин 20 не могли припаркувати авто. Дуже вузькі вулиці, дуже круті спуски і підйоми, всюди крива брущатка, та всі місця де хоч якось можна притулити авто зайняті. Все ж покружлявши трохи ми таки приткнулися обабіч вулички.

Місто дуже затишне, з милими вуличками та величезною кількістю сувенірних лавок прямо на стінах будинків. Таке відчуття, що люди живуть тут як і музеї. Постійно соваються купи туристів та практично ходять по дворам проживаючих.

Ми ж розуміючи, що за день пристойно зголодніли знайшли дуже милу кафеху – Таверна Кука.

Тут в затишній атмосфері старого міста Марія вирішила скуштувати чогось традиційно албанського. А ж на експеримент не піддався і замовив собі смачненький стейк :), і не прогадав, бо блюдо Марії виявилося гарним на вигляд, але все ж дуже незвичним для нас. Якийсь пиріг зі слойоного тіста з перетертою цибулею та м’ясом в середині.

Ну нам не зайшло. Все інше було дуже смачно і ситно. Вечеря на обійшлася 19 євро на двох.

Гірокастра залишила чудове враження, але є стійке відчуття, що сюди потрібно приїздити не на кілька годин, як ми, а мінімум на пару днів, щоби сповна насолодитися красою та історичними пам’ятками албанського регіону.

Вже близько 21-ї години ми виїхали в напрямку Кепаро і нам ще потрібно було подолати близько 100 км в основному по гірських серпантинах. Але я вже призвичаївся до керування в горах і це було в принципі не напряжно. До того ж на більшій частині по маршруту була одна цікава особливість. Обабіч дороги, окрім того що є розмітка, встановлено катафоти через кожні 10 м, які в світлі фар дуже круто позначають дорогу. В деяких місцях ці катафоти також встановлені на осьовій лінії дороги. Це надзвичайно полегшує керування авто в нічний час. 

Наступного дня влаштували собі вже традиційний день перепочинку на пляжі зі смачним обідом в ресторані Veranda в нашому затишному селі. Щоправда це була найдорожча трапеза за весь час відпочинку в Албанії – 4200 лек (майже 34 євро), але смачно та місце варте щоб його відвідати.

Цього ж дня вирішили помити авто, а то в гірській місцевості дуже багато пилу і машина швидко стає брудною. Мийки в Албанії називаються Lavazho і цікавою особливістю є те, що їх дуже багато, є практично в кожному селі. Коштувала ця процедура 500 лек (4 євро) за комплекс, це навіть дешевше за більшість аналогічних в Києві. А день закінчували під перегляд матчу чемпіонату світу в ресторанчику Хімари.

На завтра вже була запланована поїздка на сусідній острів Корфу, від якого очікували багатенно чудових емоцій 😉