Завжди трішки сумно відїздити з місця де тобі дуже подобається. А Стамбул – місто де кожен зможе знайти себе. Є відчуття, що ця третя моя поїздка сюди точно не остання)

Та все ж, повертатися пора. На зворотню дорогу ми запланували два дні. Попереду нас чекали 1600 км дороги та кілька країн, котрі ми просто повинні були перетнути на шляху додому.

Дуже рано вставати ми не стали підриватися, оскільки улюблена опція в готелі – сніданок, починався з 7-00. Але ми, звичайно, до сніданку вже всі речі зібрали, щоб після трапези відразу відправитися в дорогу.

Швидкий перекус і ще до 8ї ранку ми вже були в дорозі. Цікаво, що ми виїздили зі Стамбулу в будній день і змогли прекрасно побачити на власні очі які шалені затори на в’їзд в місто тут є. Кілька кілометрова колона авто котрі ледве рухаються(.

ЗАПРАВЛЯЙСЯ ЗАВЧАСНО. Тут відразу хочу згадати про один нюанс. Такої неймовірної кількості заправок на в’їздах/виїздах з великих міст як є в Україні (наприклад біля Києва) поблизу Стамбулу немає і близько. Можливо напрямок не надто популярний, можливо турки всі дуже завбачливі і заправляються в місті (в чому я трішки сумніваюся), але факт в тому, що ми в місті не заправилися. Звичайно, що ми дуже очікували: “та ща ми виїдемо і відразу заправка :)”

А ні, тут так не спрацювало :(. У нас закінчився газ (добре що запас бензину в баку у нас є ЗАВЖДИ, і вам раджу також за цим слідкувати) і ми лише через кілька десятків кілометрів від міста (це на автобані, на секунду) і то з другої спроби, бо на першій заправці не було газу, ми таки змогли заправитися. Нічого звичайно критичного, але не дуже приємно)

І вже, щоб закрити тему палива, то скажу, що вартість газу 3.6 турецьких ліри за літр (0,54 євро/літр). Дещо дорожче ніж в Болгарії, але не набагато. Я чомусь очікував, що різниця буде дуже значною. Але тим вигідніше для нас)

Також ще одним здивуванням (в чергове), що в Туреччині на заправках і придорожніх магазинах/кафе просто таки гавняна кава – це якщо вона є, що буває далеко не завжди. В Україні в цьому плані набагато приємніше переміщатися по магістралям. А ми каву любимо, тому цей факт нас дещо періодично засмучував. Проте турецька їжа сповна компенсує негаразди з кавою 🙂

Про що варто згадати, так це запланований зворотній маршрут. Мета була – максимально швидко доїхати додому без всіляких заїздів в історичні місця, природні красоти і тд. Особливо не стали вигадувати і поїхали так, як оптимально запропонували Гуглмапс.

ОПТИМАЛЬНИЙ МАРШРУТ. Зі Стамбулу в Київ залпанували наступні пукти: власне Стамбул – Едірне (прикордонне місто в Туреччині) – по Болгарії через Шумен, далі Селістра (прикордонне місто в Болгарії) – на паромі через Дунай – Калараш (прикордонне місто вже на території Румунії) – Слобозія – Браїла – Галац (це по Румунії міста) – притирений транзитний кусок Молдови (сорі, по іншому я його не можу назвати) – Ренні – Одеса – Київ https://goo.gl/maps/EutUH6AZ2LyHuvM6A

Таким був першочерговий план. А ночівлю вирішили зробити десь в районі міста Браїла в Румунії (не далеко від України), а точно вже шукати по факту, і по втомі, або просто коли набридне їхати. Ми так регулярно робимо, але не завжди це найкращий метод 🙂 Був у нас “веселий досвід” в 2018 році на території Македонії – можете почитати тут http://www.myeasytrip.com.ua/sea-greece-go-to-ukraine/

І тут вкортре переконалися, що турки дуже гостинний народ. Вже практично перед кордоном з Болгарією вирішили заїхати в магазинчик випити кави та зайти у вбиральню. Так от, вбиральні ми там не знайшли, її для туристів там просто не було. Проте рєбята, що працювали в магазині самі показали, провели чуть не за руку у вбиральню для робочих і при цьому це все практично без слів, бо англійської вони не знали, а ми відповідно з турецькою мовою не особливо знайомі. Дуже приємно, коли незнайомі люди тобі всіляко хочуть допомогти.

Місцевий КПП зі сторони Туреччини був практично пустий. Не більше 10 авто перед нами. Досить швидко пройшли оформлення і турки з посмішкою нас відправили в путь.

На цьому ж КПП Лесово (болгарська сторона) / Хамзабейли (турецька сторона) був досить масштабний ремонт і по всім признакам даний пропускний пунт мав дость розширитися найближчим часом.

Коли заїжджали вже на територію Болгарії, то з нас вперше за кілька років автоподорожей попросили кошти за дезинфекфію! Це було 3 євро або 6 лев. Тут, ніби то, на території Туреччини була якась “свиняча епідемія” і всі авто підлягають обробці.

Короче кажучи, наше авто за наші ж гроші просто облили якимось смердючим, липким розчином (схоже на хлор) і відпустили далі. Не дуже приєма процедура, коли тобі нагадили на голову та ще й за твої ж гроші )

На КПП вже на території Болгарії ми просто стояли хвилин 30, от жодна з машин просто не рухалася. Болгари зовсім не поспішали і щось ходили туди-сюди. Та все ж як тільки почали пропускати авто, то ми дуже швидко пройшли контроль і поїхали далі. О 12.20 ми вже мчали по території Болгарії.

Дороги тут досить пристойні і дорожнє покриття якісне і рівне. Щоправда ми їхали в основному другорядними дорогами, не магістралями. По одній полосі в кожну сторону руху і досить чималий трафік, тому швидко їхати було нереально.  

Так неспішно з перервою на обід та заправку ми дісталися до КПП Сілістра (на території Болгарії) близько 17.30. І тут ми просто встрягли. Перед нами стояло пару десятків авто (в тому числі багато фур), але рухались ну дуже повільно. Майже годину ми витратили на те щоб пройти цей кордон.

На цьому ж КПП ми вже проходили контроль по дорозі з Києва. Вже знали, що кордон спарений: болгари і румуни сидять зовсім поруч в одній будівлі. І великою перевагою є те, що тобі не треба стояти два рази в черзі. Відповідно не потрібно двічі проводити оформлення документів на перетин кордону.

Тому як тільки пройшли КПП, то вже через пару хвилин були біля парому на якому потрібно було переправитися через Дунай. І тут я таки вирішив протестувати чи є тут можливість оплати банківською картою. І о чудо! – виявилося Є. Я цьому досить зрадів, оскільки це дуже спрощує процедуру оплати в транзитній країні. Можна по суті не міняти гроші на місцеві, а всюди розрахуватися картою. Це правда дуже зручно. Вартість переправи 35 румунських Лей (7.5 євро). Чому я так здивувався? – Перед поїздкою, я звичайно читаю багато інфо. І всюди писали, що можна розрахуватися за переправу лише готівкою. І по дорозі в Болгарію ми навіть не розраховували на карту, а спеціально знімали кошти в місцевій валюті в банкоматі.

Паром дуже аскетичний. По суті просто рівна платформа, яку штовхає буксир. Тривалість переправи приблизно 20 хв – це з заїздом і виїздом. Все просто – але дуже швидко.

Близько 19ї години ми з’їхали з парома вже на території Румунії. А вже за дві години були біля Браїли, де ми по першому плану збиралися переночувати. Але оскільки ми нічого не бронювали, а втома ще не дуже відчувалася, то вирішили, що в цей день легко зможемо потрапити на територію рідненької Україну.

Вже о 22й були на кордоні Румунії та Молдови. На проходження двох КПП (румунів та молдован) витратили лише 20 хв. Далі 2 км дорого по території Молдаван по убитому вщент асфальту і о 22.30 ми на спареному молдово-українському кордоні. І тут нам довелося постояти хвилин 40, бо вже зовсім неспішно працювали наші співвітчизники(. Це вже далеко не перший раз – додому в Україну потрапити довше ніж в більшість країн по маршруту, нажаль…

ДЕ ПЕРЕНОЧУВАТИ? Ми думали, що відразу після перетину кордону, уже в м. Ренні знайдемо на букінгу якийсь готель і там переночуємо. Але… Коли ми стояли на кордоні в черзі для в’їзду в Україну розговорилися із співвітчизниками. І нам сказали, що в Ренні нічого для ночівлі немає(. І порадили їхати вже до м. Ізмаїл, а там вже легко знайти пристойне житло для ночівлі. Справді, як тільки перетнули кодон, ми почали шукати житло на Букінгу і в Ренні не було нічого, від слова ваапще. Тому довелося їхати в Ізмаїл. А по дорозі забукали номер зі сніданком в готелі Бессарабія. Туди ми потрапили вже за 30 хвилин по опівночі. Були дуже втомлені після довжелезного переїзду за день. Освіжаючий душ і відразу в режим офлайн – як тільки побачили подушки просто повимикалися.

Спати довго нам не довелося, бо на ранок знову в дорогу, але вже по території України 🙂

Тут пару слів все ж скажу про сам готель в якому ми зупинилися на ночівлю. Дуже культурно, чисто, є все потрібне для відпочинку після нелегкого дня в дорозі: душ, зручне ліжко і що важливо – тиша. Схоже на те, що готель дуже древній, але з досить свіжим ремонт. З височенними стелями, дерев’яною підлогою вкритою коврами (чи ковроліном 🙂 ) котрі дуже нагадують про спадщину часів СРСР )

І як я вже не раз згадував, сніданок в готелі – це суперова опція. Оскільки не треба паритися про те, що ж тобі приготувати та перекусити перед тривалим переїздом. А тут сніданок дуже ситний і смачний. Загалом готель нам сподобався, а як для транзитної ночівлі, то взагалі супер варіант. Рекомендую.

Набравшись сил – відразу в дорогу. Звичано можна було б прямо направитися в бік Києва, але це був би дуже простий варіант ). Ми подумали – “Хм, у нас є ще цілий день в запасі на подолання 750км, тому по дорозі чудово було б освіжитися в морі вже на українській землі”. Так і вирішили заїхати в село Курортне про яке багато чули, але ніяк не потрапляли, і яке по карті здавалося досить близько. Але…

Відходячи від теми, зроблю ремарку щодо заправок в Одеській області: будьте готові, що розрахуватися картою за пальне зможете далеко не всюди. Тому готівка після заїзду із-за кордону буде дуже доцільна. Це просто порада від мене.

Так от, від Ізмаїла до Курортного всього якихось 150 км відстані. Проте на подолання цього віддитнку ми витратили 3.5 години! Це той момент, коли потрібно було подивитися завчасно дорогу, а не просто увімкнути навігатор і їхати найкоротшою дорогою.

Спочатку був більш менш пристойний асфальт. А вже за 30 хвилин почалась якась забута всіми дорога, просто з неймовірними ямами. По дорозі їхати легковим авто було просто нереально. В результаті більшість часу ми їхали по полю! зі швідкістю 20-30 км на годину. Так для місцевих це нормальна картина і вони по полям проложили колію набагато кращу ніж їх “асфальтована дорога”.

Але якраз в такі моменти розумієш, що спеціально в такі місця ніколи в житті заплановано не потрапиш. В момент, коли ми вже змирилися, що будемо кілька десятків кільметрів просто сунутися по полям нам трапилося цікавина. Потрапили на якусь осушену морську “затоку”, котра була вкрита невеликим шаром води, солі та багнюки. Посеред цього недоморя просто стояв міст :). Ну дуже не звична картина, навіщо він тут? – ми так і не зрозуміли. Більше того, на горизонті не було не те що людей, а навіть населених пунктів ніде не маякувало. Вже пізніше загуглив, що ця дорога називається Т1016. Якщо хочете поменше людей і побільше екстриму – вам туди 😉

А вже коли дісталися нормлаьної асфальтованої дороги, то раділи як діти Діду Морозу з подарунками на Новий рік.

Підїжджаючи до Курортного на горизонті дуже круто майоріло безкрайнє море і це нас насправді зарядило позитивом і радістю від очікування моря. І так було незвично, коли ми підїхали на авто практично впритул до берега, то побачити ось таку магічну картину! І в голові питання – “ми точно в Україні?”

В саме село ми так і не поїхали, а спустилися до моря по сходам, котрі місцеві жителі власноручно зробили – просто прорубали і облагородили. Дуже круто, безмежна подяка за таку титанічну роботу. Ось так розвивають місцеві свій регіон, щоб якомога більше туристів змогли відвідати та відпочити в їхньому мальовничому куточку нашої країни!

І тепер саме цікаве 🙂 – ми так і не покупалися в морі, бо вода була ну дуже холодна, бррр… Як ми дізналися пізніше, тут бувають якісь холодні сезони, при чому вони ніяк не пов’язані з місяцем в році: може бути в травні тепла вода, а може бути холоднюча в кінці липня. Нам трішки не пощастило. Та все ж ми класно перепочили на березі, біля моря та скуштували смачнючого місцевого кавуна 🙂

Оскільки час був вже далико за південь, то нам дуже пристойно захотілося їсти – кавунчика виявилося мало. Вирішили, що пообідати заїдемо вже десь в Затоці, де інфрастуктура все ж набагато розвиненіша ніж в Курортному.

Їхати нам треба було всього близько 40 км і дісталися ми туди швидко. Але, щоб знайти щось пристойне і перекусити ми витратили близько години!, щоб якось освоїтися в Затоці. Перше – це якийсь повний треш з парковкою в цьому популярному туристичному містечку. Просто кидати авто на дорозі як мудаки ми не хотіли. Дороги тут вузенькі і авто обабіч просто заважатиме руху іншим. А от знайти платний паркінг в центрі Затоки за 30 хвилим ми так і не змогли! Ну як так може бути? Я періодично просто в розпачі від нашої інфраструктури в нібито людних, популярний і туристичних місцях. Тому ми просто скористалися Гугл картами і знайшли харчевню Камбуз Роза Вітрів (просто по рейтингу), де таки була поруч парковка і наше авто нікому не заважало. Перекусили дуже смачно. Проста кафеха, але все чистенько і пристойно. Рекомендейшен – для швидкого обіду в самий раз.

В результаті всіх наших двіжух по Одеській області додому ми виїхали із Затоки близько 17ї години, а Одесу минули вже близько 18ї години 🙂 Ніяк нас морський регіон не хотів відпускати додому.

Дорога Одеса – Київ не особливо цікава. Стандартний перекус для нас і авто на заправці Socar біля Умані. І невеликий неприємний осад, який мені зустрічається регулярно в Україні. Справа в тому, що ніде! і ніразу! за всю подорож за кордоном нам не заправляли до повного баку газу більше 40 л. Зазвичай спрацьовував обмежувач на 38 або 39 літрів. А тут нам “засипали” аж 42 літра – як так може бути? Хз, є здогадка, а часто у знайомих і підтверджені факти, що просто дурять водіїв, нажаль… Ось так нас зустрічає рідна земля – реалії України, що тут скажеш.

Але то все дрібниці. Головне, що близько опівночі ми дісталися додому після неймовірно цікавої, насиченої, емоційної подорожі. Відпочинку, який подарував нам величезну кількість краєвидів, цікавих місць та безмежне задоволення від нових горизонтів.

Коли тільки повертаєшся додому, то з одногу боку радієш, що повернувся – все рідне і близьке, а з іншого – відразу хочеться запланувати нову зустріч та відкривати нові місця та країни.

В наступному дописі підведу коротенькі підсумки та коротко поділюся своїми враженнями.

Дякую, що всю цю подорож ви провели разом з нами.

Бажаю нових подорожей та безмежної любові до нових доріг 🙂