Після таких надзвичайно насичених двох днів на о. Корфу ми захотіли відлежатися на пляжі, тим більше, що буквально через пару днів нам потрібно повертатися до України. Тому ці дні у нас були не особливо насиченими, але все ж хочу згадати про кілька деталей.

Будучи на пляжі ми брали в оренду лежаки (як уже писав, всі пляжі в Албанії безкоштовні). Так от в перший день сторгувалися за 200 лек (1,6 євро)/2 лежаки під накриттям від сонця на день, а от надалі місцеві підприємці менше ніж за 300 лек (2,4 євро) погоджуватися не хотіли :). Але все ж досить помірна плата за комфорт на пляжі.

Ще одна цікавина, що біля нашого пляжу була таверна (власне її хазяїн і здавав в оренду лежаки), де ми замовляли каву, соки, морозиво… так от все це на приносили прямісінько до моря. Дрібниця – але приємно. І тільки на котрий день відпочинку ми таки зрозуміли, що в цій таверні можна смачно і недорого обідати, трапези тут нам обходилася в межах 15-20 євро. Тому непримітні кафешки на березі моря можуть бути не менш (а часом і більш) якісні ніж розрекламовані з гарним інтер’єром.

І ще нас таки не покинула ідея скуштувати свіжих креветок. Нам підказали, що кожен вечір приблизно о 16ій-17ій годині рибаки в порту Хімари продають свіжі морепродукти. Один вечір ми нічого там не знайшли, мабуть пізно приїхали. А от наступного нам таки вдалося прикупити свіженьких креветок (не такі правда великі як минулого року в Греції) досить хороших розмірів  по ціні 1000 лек/кг (8 Євро), були також і дешевші по 4 Євро/кг, але вони були меншого розміру. Продавалося це добро прямісінько на пірсі.

Оскільки відпочинок наш підходив до завершення, то вирішили закупитися місцевими смаколиками. Випадково нам підказали магазин в Хімарі, де можна купувати домашні оливки (південь Албанії славиться своїми оливковими деревами і відповідно олією), тобто вони мариновані в домашніх умовах і продаються на вагу. Так от, магазин в який ми потрапили був дуже не примітний і там закуплялися виключно місцеві. Цікавою особливістю було те, що продавчиня (вона мабуть і власниця) абсолютно не розмовляла англійською, але зрозуміла, що нам потрібно кілька кілограм оливок. Проте попросила нас почекати трохи, бо вона не може нам відразу зважити товар – у неї в цей час йшов по телевізору (котрий стояв в магазині) якийсь турецький серіал!,

і вона попросту не могла від нього відірватися. Це було нереально кумедно і незвично. Так от нам довелося чекати в магазині, поки не з’явився її чоловік і обслужив нас :). До речі, тут же купили дуже смачний сушений інжир (його щоправда можна купити практично в любому селі). Єдине про що пожалкували, що не купили більше. Ось такі цікаві албанські магазини.

Будучи останній день в Албанії ми вкотре переконалися, що тут просто неймовірна кількість чудових пляжів. Напередодні їдучи з Хімари, ми запримітили один із таких зовсім близько біля нашого села Кепаро. Зранку підйом і гоу на невеличкий пляж прямісінько понад дорогою. Тут вже звичне чудове і дуже чисте море, невелика кількість людей і мінімально необхідна інфраструктура. На пляжі відразу взяли в оренду лежаки під накриттям, тут ми забазувалися на цілий день. Наявність прісного душу (як вже згадував про такі на інших пляжах) та дуже цивільної вбиральні теж радувала. Прямо тут же невеличкий ресторан де суперово пообідали всього за 16 євро з чайовими. Місце просто ідеальне для того, щоб провести день (особливо розуміючи, що завтра в дорогу) біля моря в затишному місці з чудовими краєвидами. Однозначно варте уваги.

Далі вечірні збори, пакування валіз, невеликий смуток від того, що все колись закінчується… от і відпочинок підійшов до завершення. На ранок в путь, але радість від того, що попереду ще кілька цікавих та очікуваних місць.

По традиції ранній підйом, невеликі збори + сніданок та о 7-й годині ми вже виїхали в напрямку грецького кордону, але перед кордоном вирішили заїхати в одне з найвідоміших місць Албанії, природне чудо – The Blue Eye (Syri i Kalter).

Вже за півтори години були на місці. Заїзд в національний парк коштував нам 200 лек (авто + 2 людини), через невелику дамбу і знову ж таки з албанським колоритом ;).

Нам реально пощастило, що людей було дуже мало і могли досхочу помилуватися та пофотографувати. Тому дуже раджу їхати туди рано. Місце і правда дуже незвичне та варте уваги, при умові, що ти будеш десь неподалік. Їхати спеціально сюди солідну відстань, як на мене, не варто, а от по дорозі заїхати обов’язково потрібно. Вода б’є з величезної глибини (точно не визначено), холодна і надзвичайно чиста, утворюючи невелику річку. Дехто навіть може і скупнутися, але температура близько 12 градусів відлякую більшість бажаючих. 

40 хвилин нам сповна вистачили, щоб подивитися та випити ранкової кави в ресторані поблизу. Взагалі тут досить розвинена інфраструктура (готель, ресторан, магазини) єдине, що під’їзд до самого джерела реально 2 км гірської ґрунтової дороги.

Затримуватися не стали і зовсім скоро ми були вже на заправці близько грецького кордону з дуже промовистою назвою.

Тут заправилися газом до повного і ця процедура обов’язкова перед заїздом в Грецію. Ціна на паливо, як вже казав, за кордоном відраз виростає в рази, тому не забувай, це допоможе дещо зекономити.

Близько 10-ї ранку були вже на пункті пропуску. Машин було зовсім не багато, але для нас стало здивуванням, що албанські прикордонники реально “шманали” авто, так не дивилися ніде за всю поїздку. Як ми зрозуміли пізніше, вони шукали наркотики. Виявилося що Албанія являється центром наркоторгівлі Європи. Окрім того, що тут практично в кожному селі де є пригодні землі вирощують марихуану для продажу, так ще й через цю країну йде наркотрафік з Латинської Америки до Європи (через море до Італії, та по суші до Греції). Ну ми все ж успішно пройшли кордон, що з нас візьмеш 🙂 Тут же бачили туристичні автобуси людей з котрих заставляли діставати всі сумки та передивлялися кожну! Ну відверто не часто таке побачиш на кордонах Європи. Натомість грецькі прикордонники не дивилися взагалі нічого – просто поставили штампи і ми поїхали далі.

Наступним пунктом котрий ми вирішили відвідати був каньйон Вікос. Це найглибший каньйон в Європі (деякі джерела пишуть, що й світу) і одне з найвідоміших туристичних місць Греції, тим більше радувало, що це нам практично по дорозі. Тут потрібно зробити невелику ремарку. Взагалі це не просто каньйон, а великий національний парк під назвою Вікос-Аоос в якому можна легко провести пару днів. Тут прокладені пішохідні маршрути по дну каньйону вздовж річки, ти можеш поринути в недоторкану природу і провести кілька днів в природній тиші. Також тут ж кілька оглядових майданчиків до яких можна під’їхати на авто, що власне ми і зробили. Ми вирішили відвідати село Вікос. Тут відкриваються просто неймовірні краєвиди в первозданній тиші, лише періодично бекають барани та ходять коні в дворах людей, що живуть біля оглядового майданчику.

Місце дуже круте котре викликає почуття спокою та захвату від неймовірних природних творінь, і тобі прямо таки хочеться спуститися на дно каньйону і пройтися вздовж освіжаючої річки, переночувати в тиші природи. Але… час їхати далі. Для нас це був чудовий пункт перепочинку та можливість наситити скучну дорогу додому новими враженнями. Дуже раджу тобі додавати в план тривалих переїздів ось такі чудові місця (якщо дозволяють часові рамки). Так, ти не можеш сповна насолодитися та познайомитися з чудесами природи (архітектури і т.д.) мимохід, але ти вкотре зможеш переконатися який же неймовірний наш Світ, і що подорожі дають тобі можливість отримувати просто неперевершений емоційний запал.

Нам було явно не скучно, бо у нас попереду було ще одне супер-відоме місце не тільки в Греції, а й в усьому Світі – комплекс монастирів на скелях – Метеора. Ніні ту зроблені хороші дороги, багато житла поруч для оренди, сюди (Калампакас – найближче місто до комплексу) навіть ходить залізниця з Афін (це при тому, що в Греції дуже погано розвинене залізничне сполучення), а кілька століть тому тут монахи (котрі прийшли з Афону) заснували монастирі до яких було надзвичайно важко дістатися і які вони будували переносячи будівельні матеріали на скелі практично вручну. І от наче бачив не одне відео про це місце, і читав чимало про нього, але коли ти потрапляєш в самісіньке серце цього комплексу і починаєш все оглядати – твоєму захопленню немає меж. Це просто неймовірне поєднання краси природи з титанічним трудом людського виду Homo Sapiens.

Розказувати про це місце зовсім не хочеться – туди просто потрібно поїхати і побачити. Фото ніколи не передадуть тієї величі і краси, яку таїть в собі це місце. Єдина ремарка – приїзди сюди на день-два (особливо якщо ти віруюча людина) та пройдись по всім монастирям (4 чоловічих та 2 жіночих) куди буде відкрито доступ. Естетичну та культурну насолоду гарантую!

Провівши кілька годин тут під просто неймовірним сонцем та оглянувши зовні всі монастирі (всередину зайшли лише в один) ми вирушили далі до кордону з Македонією. На нас чекали сьогодні ще кілька сот кілометрів чудових грецьких доріг. До речі, навіть на гірських віддалених серпантинах в Греції дорожнє покриття практичне ідеальне. І потрібно сказати, що ці ж гірські дороги часом є досить складні, але їхати по ним набагато легше ніж в Албанії і я спочатку не міг зрозуміти чому. Потім почав помічати, що дорога в горах Греції елементарно набагато ширша ніж албанські гірські шляхи (суб’єктивно в деяких місцях разів в 2), тому повороти проїздити набагато легше і не потрібно так сильно як в Албанії знижувати швидкість, відповідно по Греції середня швидкість руху набагато збільшується.

Виїхавши з гірського регіону ми потрапили на автобан, по якому по суті їхали далі постійно. Поки Марія їхала за кермом, а я відпочивав збоку, подивився по карті, що ми будемо проїздити повз Солоніки (в минулому році ми відпочивали на Халкідіках і вже були в цьому регіоні) і зовсім близько біля автобану буде море. Звичайно ми скористалися можливістю скупнутися в морі востаннє в цьому відпочинку. Щоправда потрібно відверто сказати, що вода була не дуже чистою, але дуже теплою. Буквально 10 хвилин нам вистачило, щоб освіжитися в морі, тим паче по європейскій традиції прісний душ присутній. І вже як “новенькі” ми вирішили в дорогу.

Вже близько 21-ї години ми були на кордоні з Македонією, котрий до слова пройшли буквально за 10хв без жодних проблем. Одразу перетнувши кордон на першій же заправці де був WiFi вирішили шукати місце для ночівлі. І досить швидко знайшли “віллу” в містечку Неготино до якого нам було їхати всього кілометрів з 20. І вже думали, що ось зовсім скоро відпочинок після надзвичайно насиченого дня, але все не так просто як хотілося би. Це був той випадок, коли житло знайдене на букінгу ніби з нормальним рейтингом виявилося м’яко кажучи стрьомним :(, таке на жаль буває. Там де мала бути вілла, був якийсь звичайний багатоповерховий будинок родом із СРСР, вхід просто зачинений, а щоб знайти “адміністратора” потрібно зайти в букмекерську контору, з якої зателефонували комусь і приїхала бабіща на Range Rover яка була відверто схожа на місцевого авторитета з 90-х, котрий заправляє містом. Поруч купа якихось “ганделиків”, стоянка окрема відсутня і машину мол залишайте посеред вулиці. Ну якось не дуже нам захотілося залишатися. Ми ввічливо відмовилися від житла і поїхали, так нас наостанок ще й обматюкали. Треш одним словом… Моя порада, якщо щось тобі не подобається, або насторожує – відмовляйся і шукай нове житло.   

Вирішили їхати далі і вже десь по дорозі заїхати на заправку і нагуглити пристойне житло для ночівлі. Тут було 2 нюанси: практично кілометрів 100 ми не могли заправитися газом – заправок по дорозі було багато, а от газу на них чомусь не було; також на цих же заправках по дорозі не працював інтернет. Тому ми неспішно дісталися міста Куманово, але це вже була майже перша година ночі. Тут таки знайшли пристойну заправку та дуже швидко знайшли житло. Готель Bella Donna прихистив нас за 30 євро. Пристойно, чистенько – душ і спати. Дуже виснажливий видався день.    

На ранок відіспавшись відразу в дорогу в напрямку Македоно-Сербського кордону. І тут нас кордон відверто порадував, оскільки пройшли 2 контролі ми за 7 хвилин. У нас навіть авто не дивилися взагалі, а митник зі словами “А, Україна – ок, ок” просто нас пропустив. Сербію ми проїхали взагалі без особливих питань і зупинялися лише дозаправитися та чуть походити.

Вже трохи за п’яту по обіді ми були на кордоні Сербії і Угорщини. І тут ми вже навчені та дякуючи підказкам добрих людей на http://forum.autoua.net/ незадовго (кілометрів за 5) до кордону ми з’їхали з автобану та поїхали по сільській дорозі до пункту пропуску Хоргош 2.


Тут ми перетнули кордон за 10 хв, машин на КПП практично не було. А от у зворотньому напрямку стояли кілька десятків авто, це при тому, що це сільський пункт пропуску і вантажівки та автобуси сюди не пропускають. Я навіть не хочу думати скільки ж авто було на основному переході по автобану, бо ще свіжа в пам’яті поїздка коли ми стояли на в’їзд в Сербію кілька годин. Але все ж є відчуття, що на такому альтернативному КПП часу ти витратиш менше ніж рухаючись по автобану, при чому скоріш за все як в одному так і в зворотньому напрямку.

Як тільки перетнули кордон, то відразу побачили кілька магазинчиків котрі продавали віньєтки. Реально ми не знали чи зможемо купити їх деінде перед автобаном (зазвичай продаються на заправках) тому довелося купити тут і в результаті переплатили пару євро. Справа в тому, що ми планували повертатися додому зовсім інші країни (Греція-Болгарія-Молдова), тому оплату доріг коли їхали в Албанію ми брали мінімальну, на 10 днів. А за пару днів таки вирішили не паритися і поїхати тупо весь шлях по автобанам, і це як виявилося було абсолютно виправдано: по суті найшвидший маршрут і фізично найлегший.

Так от, купивши віньєтку вирішили в дорогу і буквально через кілька кілометрів зустрілася заправка, через яку власне і здійснюється виїзд на автобан і на якій можна оплатити проїзд по Угорщині без переплати, ну хто ж знав 🙂

Зате ти тепер знатимеш:

Дорога по Угорщині як вже розповідав в ранішніх дописах чудова  і навіть приємна. Але нам запам’яталася цього разу кількома епізодами.

Перший – ми потрапили в пробку на окружній Будапешту, п’ятниця вечір та ремонт доріг зробили своє діло, і втратили близько години часу.

Другий – на заправці OMV вже буквально за 80 км до українського кордону стали перепочити та трохи дозаправитися. В багатьох країнах Європи, як відомо багатьом, на АЗС немає заправників. І кожен водій має сам вставляти пістолет, заправляти скільки йому потрібно і далі вже йти і розплачуватися. Тут ситуація була точно така ж, але з невеликою поправкою. Була досить велика черга машин на газ, і от переді мною заправився Outlendr до повного і водій пішов платити. Я ж в це й час під’їхав, під’єднав пістолет, натиснув потрібну кнопку, а заправка не йде. От просто не хоче працювати і ппц… Вже зібралися кілька чоловік і ніхто не може зрозуміти чому. Тут вибігає касир і каже мені, що спочатку потрібно оплатити заправку, а потім він увімкне колонку. Ну думаю ок, іду за ним до каси, озвучую літраж який мені потрібен, даю банківську карту і навіть не дивлюся на суму, а касир проводить платіж. І тут вже коли гроші були зняті виявилося, що я оплатив заправку попереднього авто! Виявилося, що попередній водій відправив оплачувати свого сина, а він застряг в черзі на іншій касі. І я заплатив раніше за нього, але ж і малий оплатив за себе теж. Касир як ні в чому не винен просто сказав, що зробить повернення грошей на карту, що відразу і виконав. І тільки після цього я зміг заправитися. Це мені (і тобі також) наука – обов’язково перевіряй суми котрі платиш і контролюй. Ось так в мене “зависли” орієнтовно 1100 грн, котрі я вже й похоронив і не чекав, що вони повернуться. Але ж о чудо, через 4 дні вони таки повернулися на карту, при чому все до копієчки.

Коли ми тільки заїхали в Угорщину у мене виникла ідея не їхати на великі міжнародні КПП, щоби не стояти знову в чергах, а перетнути кордон в Україну знову через сільський пункт пропуску. Але будучи на заправці я зрозумів, що маленькі працюють не цілодобово, і ми в робочі години явно не встигаємо :(. Довелося знову їхати на сумнозвісний нам двома тижнями раніше (ми простояли там 5 годин) КПП Лужанка, поблизу м. Берегово. Туди ми дісталися майже опівночі. І хоч авто було наче й небагато, та все ж ми тут застрягли на 2,5 години. Угорську сторону ми пройшли за 30 хв, а наших весь інший час проходили. І це при тому, що працювали всі наявні 4 коридори та 3 віконечка. Ну як на мене наші працюють відверто неспішно. В мене особисто є реальне враження, що робітники на пункті пропуску могли б явно оптимізувати свою роботу, а там реально бардак. Якщо в інших країнах підходять до самого авто (дуже часто), як мінімум митники, то у нас всі сидять по “будкам” біля яких відбувається своєрідних хаос. Якісь незрозумілі черги людей, хтось взагалі прибіг пішки, хоча його авто стоїть в другому десятку на проїзд, Кілька працівників просто бродять по території без видимої роботи… Вкотре відверто не приємно перетинати кордон в Україну (Минулого року на КПП поблизу Чернівців ми приблизно так само перетинали кордон, але там при всього 10 авто на прикордонному пункті працівники просто вешталися та зовсім нічого не робили з годину, всі машини просто стояли). На жаль це своєрідне відображення нашої влади і країни :(.

Близько 3-ї ночі заселилися в готель Міраж (м. Берегово), котрий ми знайшли вже після перетину кордону. Реально адекватне житло по умовам (нам взагалі дістався номер з окремим входом з вулиці) за 800 грн ніч.

Зранку довго не спали і виїхали в напрямку Києва о 8.30. По дорозі, недалечко від Берегово, заїхали на сніданок по традиції в ресторан Мисливська Чарда. Набрались калорій і неспішно в темпі вальсу поїхали додому. Реально нам в цей день сприяла погода: помірно прохолодно, періодично нас зустрічали дощі, проте в дорозі було дуже комфортно. До Борисполя ми дісталися близько 22-ї години і було враження, що дорога по Україні додому була набагато легшою і ми практично не втомилися.

Це був надзвичайно цікавий і насичений відпочинок, і відверто кажучи, найдовший в житті. Трішки сумно, що він закінчився… Але радісно, що він приніс масу неймовірних емоцій.

І звичайно, по традиції в наступному дописі я підіб’ю підсумки 17ти денної поїздки, зведу бюджет та завершу даний розділ сайту.