Цього разу в подорожі ми розуміли, що відстані в розрахунку на день досить не великі (на дорогу виділили два дні), тому особливо рано виїздити не збиралися. В результаті вибралися з Борисполя лише близько 8ї ранку 🙂 І тут нас чекав сюрприз у вигляді київських пробок. Оскільки був будній день, і люди саме в цей час діставалися на роботу + до всього ремонти на мостах. В результаті Київ ми проїздили 1.5 годин. Тут висновок напрошується сам, треба таки їхати набагато раніше, щоб проскочити місто поки ще всі сплять.

Але ми практично відразу відчули плюс поїздки в будній день по “автобану” Київ – Одеса. На трасі було ну дуже мало автомобілів, бо вже ввечері точно став треш – це був переддень трьох вихідних (перед Днем Конституції), а в такі дні на великих траса твориться просто хаос і купа авто на всіх заправках.

Десь близько 15-30 вже проїхали Одесу (відверто рухалися неспішно і в своє задоволення), а о 16-00 проїхали Паланку. Тут варто нагадати, що є транзитний шматок траси по території Молдови, де при в’їзді прикордонники просто дають талончик (там вказано номер авто, кількість людей та час заїзду на цю ділянку), а при виїзді його забирають. Це відбувається дуже швидко, ніякого догляду авто чи оформлення документів, знову ж таки, це якщо далі ти будеш рухатися на Рені по території України. А якщо хтось таки захоче поїхати через Молдову відразу, то на цьому етапі потрібно оформити виїзд з України, а далі в селі Паланка (вже на території Молдови) оформити в’їзд в іншу країну.

Транзитна ділянка приємно вразила. Тут абсолютно нове асфальтне покриття, по якому просто таки задоволення їхати. Коли проїздили тут же два роки тому в напрямку Греції, то була напівгрунтова дорога посипана щебенем – трешак, одним словом. А на сьогодні – просто таки щастя, а не дорога.

Та це, як виявилося, був лише початок нашого здивування. Оскільки ВСЯ траса від Одеси до Рені зазнала капітального ремонту, і при чому не просто в деяких місцях, а ВСЮДИ. Відверто скажу, що я давно так не радів українським дорогам. От прямо від чистого серця радів, що таки в нашій Країні є зміни на краще і вони зовсім поруч, просто треба їх помічати.

На заправку заїхали в кінці с. Татарбунари і як потім виявилося це було мега правильне рішення. Оскільки з газовими заправками на відтинку до Рені є реальні питання (їх відверто не багато), а про оплату банківськими картами я взагалі мовчу. Тому дуже раджу заправитися саме тут і бажано таки мати запас готівки з собою. Більше того по розрахункам цього паливо мало вистачити, щоб проїхати Молдову з Румунією, а наступну заправку зробити вже на території Болгарії, де газ значно дешевший румунського.

Ну і далі помчали по тій же ідеальній трасі до Рені. Так вона по одній смузі в кожну сторону, так багато поворотів, при чому часом досить небезпечних (тому краще таки долати цей відтинок в денний час), але ти їдеш і кайфуєш від усвідомлення, що це наші, українські дороги!

За містом Рені відразу кордон з Молдовою, при чому він спарений. Наш контроль і молдовський знаходяться в одному місці – це реально економить час. Але є один нюанс 🙂 Як же без нього… Ми вже кілька років їздимо за кордон на авто і передні бокові вікна у нас затемнені. Ніколи особливих претензій не було ні в кого (хіба молдавани на трасі колись розвели на хабар) – Болгарія, Венгрія, Греція, Сербія, Румунія, Македонія, Албанія всі без питань пропускали це й же автомобіль. І тут знову молдовани докопалися на кордоні, мол повинен бути якийсь сертифікат на тонування, або штраф. Ну і дуже “ніжно” чекали моєї реакції на свої репліки. Я то вже бувалий і не ведуся на їх “пострадянські ГАІшні” розводнякі. І просто включаю мороз, що всі мовляв пропускають і ніяких питань вже три роки не виникало. В результаті, коли вони зрозуміли, що нічого від мене не отримають – просто пропустили, зі словами “міг би і на пиво щось дати”.
Протокол вони за порушення явно не хотіли складати і я це розумів. Але так гидко з такими спілкуватися… Ну маємо, що маємо.

Та це ще не все. Після в’їзду на територію Молдови нам потрібно було проїхати до румунського кордону пару кілометрів по убитій дорозі :(. Як молдованам дістався цей шматок території з виходом до Дунаю? – це питання окреме. Але факт в тому, що для українців котрі їдуть на південь це зовсім не цікавий відтинок дороги. Мало того, що додаткові проходження кордонів і втрата часу, по розваленій як після війни дорозі, так і ще й віньєтку (оплата проїзду по країні) Молдови потрібно купувати. І ще й з молдовськими корупціонерами спілкуватися. Я (і багато автоподорожувальників) прямо
вже дуже чекаю на відкриття паромної переправи через Дунай в селі Орловка. Це буде пряме сполучення України і Румунії, і можна буде забути про “коханих” молдован. Обіцяють відкрити вже в 2019 році (правда два роки тому теж обіцяли 🙂 ) Так от, відволікся я, коли виїздили з Молдови через буквально 10 хвилин після заїзду, з мене знову почали клянчити хабаря… Ну не охрєнєлі, а? Тут вже винахідливіші рєбята, стали розповідати, що будуть викликати поліцію, котра складе протокол і тільки після оплати штрафу та зняття тонування мене пропустять далі. А вся ця процедура може зайняти години 3. Ну я все ніяк не вівся і морозився культурно. Нічого від мене не дочекавшись вони через 5 хвилин мене таки пропустили.

А у румунів все чітко, швидко і просто. Ніяких питань не задавали, перевірили докі, поставили штампи в паспорти і “щасливої дороги”. Ітого сумарно на проходження двох кордонів (Україна-Молдова та Молдова-Румунія) ми витратили майже дві! години. При чому черг особливих не було, але якось прикордонники працювали дуже неспішно. Ну то вже історія.

Трохи за 22гу годину ми були в готелі Azar в прикордонному місті Галац (вже на території Румунії) – прекрасний варіант для транзитної ночівлі за приблизно 30 євро зі сніданком.

За день подолали 830 км і витратили на це приблизно 14 годин з усіма зупинками, кордонами, обідами і перепочинками. Дуже комфортний туристичний режим руху 🙂

Наступного дня ранковий підйом, сніданок (досить пристойний) і з новими силами відразу в путь. Перед поїздкою, звичайно, готувався і читав загальну інфо по дорозі. Так от, нам потрібно було переправлятися на паромі (в м. Калараш, територія Румунії) і з різних джерел була інфа, що оплатити можна лише готівкою, місцевими леями. А якщо буде лише валюта, то можуть не скромно “розвести” на курсі. Тому відразу після виїзду знайшли банкомат в сусідньому місті Браїла і зняли місцевої готівки. Паром, до слова, коштує 35 румунський лей (8 євро).

До парому ми дісталися близько 12ї дня. Це при тому, що ще встигли постояти в невеликій пробці. Справа в тому, що в багатьох місцях в Європі бачили картину, коли ремонтують дорогу (на невеликих дорогах по одній смузі в кожну сторону руху), то перекривають одну із смуг з допомогою тимчасових світлофорів і відповідно пропускають транспорт по черзі через іншу. Відповідно так і простояли ми хвилин 20 в чистому полі з кукурудзою, пшеницею і цікавими зеленими рослинами :), чекаючи своєї черги.

Ще нам пощастило, що зовсім не довелося чекати відправлення парому. Тільки приїхали і відразу відправилися через річку. Під час переправи ми познайомилися з чудовою парою (Саша і Таня) з Луцька і встигли навіть трішки поспілкуватися. Виявилося, що вони якраз за паром розрахувалися карткою!, чого в попередні роки робити не було можливості. Це реально дуже зручна опція. Також, виявилося, що у паромів практично немає розкладу руху в літні місяці і вони рухаються дуже часто, навіть не повністю заповнені.

На паром плюс проходження кордону і в’їзд на територію Болгарії ми витратили всього годину часу, як на мене, то це дуже швидко і абсолютно без зайвих питань і проблем, більше того прикордонний контроль румунів і болгар тут спільний, тому це досить економить час.

Близько 14ї ми заїли заправитися газом в невеличкому болгарському селі Алфатар. Тут же і перекусили на зручних столиках. До слова, по традиції, запас провіанту завжди беремо з собою в дорогу, плюс деякі продукти возимо в термо сумці. Це дає мобільність в дорозі, не потрібно шукати якісь ресторанчики та допомагає значно зекономити кошти. І ще ну дуже крута штука в авто це термос з чаєм, повір, він економить величезну купу часу (в першу чергу), коли захочеться чогось гаряченького (а це часто трапляється в дорозі), а тобі не доведеться стояти в чергах по 10-20 хв на заправках, щоб купити чашку чаю/кави, особливо це стосується великих трас, де досить тісний трафік, а особливо вихідні дні в Україні.

Тепер ще пару слів про ціну на газ в Болгарії і Румунії. В цьому ж болгарському селі ми заправилися по ціні 13.6 грн/літр (близько 0.45 євро), натомість ціна на паливо в Румунії приблизно 18.65 грн за літр газу (0.62 євро). Тому звичайно не має ніякого сенсу заправлятися на румунській території, коли по ній треба проїхати буквально пару сотень кілометрів. Більше того, в Татарбунарах (Одеська обл.) ми заправлялися газом навіть трохи дорожче ніж в Болгарії – по 14 грн/літр (0.47 євро). І це мене відверто здивувало )

Дорога до Созополя далі була дуже спокійною з невеликим гірським перевалом, при чому по якимось напівсільським дорогам, але з дуже достойним асфальтним покриттям. До речі, ніде в Болгарії не побачив поганих доріг – так були деякі ділянкі “кривенькі” і в латках, але відвертих ям (як часто у нас зустрічаються навіть на “автобанах”) ніде не було. Що дуже порадувало.

Вже о 18-40 (неспішно подолавши близько 460км) ми були в кінцевому місці призначення, Villa Orange. Ще й встигли ввечері прогулятися по місту та смачно повечеряти в одному з кращих місцевих ресторанчиків під назвою Баракуда, з піснями, танцями щоправда і чергою! на вхід, відверто давно такого не зустрічав.